Історія села Полохачів

Село Полохачів розташоване за 16 км на захід від Овруча на автошляху Овруч-Селезівка. За однію з легенд давнє поселення на шляху з Овруча до Словечного, де можливо, ховалися розбійники, які грабували транспорт і путників (полох, полохати) а за іншою версією що колись навколо нашого села були суцільні болота і в них водилося чимало диких качок. Зі сторони Гаєвичів, де був заїзд до села їх полохали, а в Покалеві вже мисливці стріляли.

Полохачів – село Волинської губернії Овруцького повіту, Покалівської волості,до 1923 року входило до Словечанського району, з 25 січня 1926 року віднесено до  Овруцького району, Покалівської сільради, 1941 року – Полохачавська сільрада, а з 1944 знову входить до Покалівської сільської ради.

За 2,5 км на північний захід від с.Полохачів стояв дерев’яний млин збудований 1880 роках загальною площею 28 кв. м. Розмах крил 6,8 м. Будівництво вітряних млинів на території Овруцько-Словечанського кряжу було зумовлене відсутністю на підвищеному місці достатніх водних стоків. Їх спорудження розпочалося після приєднання Волинської губернії до складу Російської імперії, що дало можливість залучити край у загальноросійський та європейський ринок збуту товарів. До початку 70-х років 20 ст. млин використовувався за призначенням. У 1989 році місцевими майстрами його було реконструйовано і приведено в робочий стан. Продовжувалася поступова заміна застарілих механізмів. Він являв собою пам’ятку народної виробничо-господарської діяльності, неформальна пам’ятка промислової архітектури. На жаль у 2012 році млин згорів.

Нові страждання приніс голод і війна 1941-1945 років. Під час Другої світової  війни багато односельчан билися на фронтах та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників.

Пройшли горнила війни і наші земляки Віктор Романович Гаєвський та Михайло Сінкевич. За визволення Донбасу офіцер Гаєвський був нагороджений орденом Червоної Зірки, другу таку відзнаку отримав за взяття Запоріжжя. Був поранений під Берліном, перемога застала його в Середній Азії, потім була служба в Німеччині. Додому повернувся в 1947 році. Одружився, працював на різних роботах у колгоспі.

Михайло Сінкевич на фронт потрапив восени 1943 року, коли визволили Овруччину. Пішов на Коростень, Рівне і далі з 1-м Українським фронтом, в 6-й гвардійській дивізії аж до самої Німеччини. До війни встиг закінчити 7 класів, і вважався грамотною людиною. Йому одразу довірили роль зв’язківця, потім радиста, а наприкінці війни він був уже кваліфікованим спеціалістом польових кабельних ліній, командиром відділення. Після війни працював на різних роботах, закінчив курси трактористів, потім працював помічником бригадира, згодом бригадиром.

Тож дякуємо всім тим хто захищав нашу землю від німецько-фашистських загарбників, ми будемо їх пам’ятати, і віддавати шану й повагу їхньому подвигу.

Село – це щоденна праця зранку до пізнього вечора. Тож кому, як не колгоспникам знати як це пізно лягати і рано підвестися. Добра половина села у свій час працювала на фермі, інша на полі. Праця важка, але почесна, вправні доярки, вмілі телятниці, водії, трактористи, різноробочі щоденно несли свій вклад доброї слави села Полохачів.

Село пишається своїми людьми, своєю молоддю, яка здобувши освіту  повертається на рідну батьківську землю. Село наше – то велика і дружня родина, це наші славні земляки: вчителі, інженери, лікарі, землероби, тваринники, комбайнери, механізатори, які живуть з нами та в інших місцях, але тут пройшло їх босоноге дитинство, незабутня юність. Назвемо декілька з них:

Яковець Петро Гаврилович – підполковник, людина чиє життя є взірцем для підростаючого покоління. Уродженець села Полохачів – у 1928 році закінчив Одеське піхотське училище, був направлений до Іспанії, де разом зі своїми товаришами – солдатами і офіцерами мужньо ніс іспанському народові свободу й незалежність, за це й одержав першу нагороджу – Орден Червоної Зірки. В 1939 році визволяв західні українські й білоруські землі, невдовзі війна з Фінляндією. У грізні роки Другої Світової боронив країну від фашистських окупантів. Яковець Петро Гаврилович був нагороджений, двома орденами Вітчизняної війни, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, п’ятнадцятьма медалями.

Корсун Сергій Іванович – кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної та соціальної психології Національної академії внутрішніх справ. Після закінчення Покалівської школи вступив до Бобруйського художнього училища, трудовий шлях розпочав з робітничої спеціальності на Мозирській меблевій фабриці. Потім була служба в армії, навчання в Київському державний педагогічний інститут ім. О. М. Горького, який закінчив з відзнакою в 1991 р. З тих пір присвятив своє життя службі в органах внутрішніх справ та податковій міліції. Розпочав її в Овруцькому районному відділі міліції, на посаді інспектора в справах неповнолітніх. У 1994 році був переведений до міста Київ, де працював на оперативних та керівних посадах, під час служби  закінчив навчання в Національній академії внутрішніх справ України (2000 р.), де захисти дисертацію та тему «Психологічні засади професійного відбору оперативних працівників податкової міліції».

Після закінчення служби в 2005 році працював викладачем Національного університету державної податкової служби, а нині трудиться на посаді доцента кафедри загальної та соціальної психології Київського національного університету внутрішніх справ. Викладацьку діяльність наш земляк поєднує з практичною юридичною діяльністю та участю в громадських організаціях. Сергій Іванович є членом виконавчого комітету Київського відділення Міжнародної поліцейської асоціації, у своєму доробку він має більше 50 наукових праць, у районній бібліотеці була зустріч з нашим видатним земляком.

Часів не вибирають, у них живуть і помирають. Наші земляки також не вибирають часів і їхні долі складаються по різному. Життя їх розкидало у різні куточки, але чуйним серцем і своїми думками вони залишаються з рідним селом. А коли з’явиться вільна хвилина – линуть, спішать до рідного порогу.

Источник: http://ovruch.in.ua/2019/10/23/istoriya-sela-polohachiv/