http://ovruch.com.ua/articles/ Sun, 01 Aug 2010 12:32:34 +0300 HostCMS http://ovruch.com.ua/articles/spogadi-pro-rozstrljane-ditinstvo/ НЕВБЛАГАННИЙ ЧАС забирає з життя не лише учасників бойових дій, а й дітей тієї пори: нас залишається все менше і менше. Тому вважаю за необхідне поділитися спогадами про своє дитинство, щоб нинішнє юне покоління знало, яке це щастя жити в мирній державі.ДИТИНСТВА, як такого, й не було — його вбила війна. На той час мені було п'ять років, ми жили в Колосівці. Батько працював ковалем у колгоспі, мати — у польовій ланці. Тільки що збудували свою хату: з солом'яною стріхою, з земляною долівкою.      НЕВБЛАГАННИЙ ЧАС забирає з життя не лише учасників бойових дій, а й дітей тієї пори: нас залишається все менше і менше. Тому вважаю за необхідне поділитися спогадами про своє дитинство, щоб нинішнє юне покоління знало, яке це щастя жити в мирній державі.ДИТИНСТВА, як такого, й не було — його вбила війна. На той час мені було п'ять років, ми жили в Колосівці. Батько працював ковалем у колгоспі, мати — у польовій ланці. Тільки що збудували свою хату: з солом'яною стріхою, з земляною долівкою.     Перша звістка про війну надійшла з Підруддя (це всього два кілометри від Колосівки): там бомбили аеродром. Всі дорослі були в полі, а малеча залишалася вдома: старшенькі гляділи молодших. Саме почали червоніти вишні, і ми повилазили на тин, щоб дістати їх. Хвилі від бомбових ударів позмітали нас на землю, з переляку ми оніміли. Оговталися, коли побачили, як з поля біжать з криком жінки, не розуміючи, що сталося. А це почалася війна.     Мого батька, Тиченка Михайла Федоровича, райвійськкомат направив на навчання в Ігнатпіль, на військовий полігон. Звідти всіх, хто був на тих курсах, одразу й на фронт. Під Новоградом-Волинським батько був тяжко поранений. Мати якимось чином дізналася, що ешелон з пораненими йтиме через станцію Овруч. Вона схопила мене, і ми побігли до Овруча, щоб зустріти поїзд і забрати батька додому.     Поїзд дійсно йшов, але не спинився на станції, і з батьком я побачилася лише 1953-го, після смерті Сталіна.     У ПЕРШІ ДНІ війни майже всіх чоловіків мобілізували на фронт, в селі залишилися жінки, діти і старі немічні люди.     Одного дня приїхали німці на мотоциклах. Ми, діти, переборюючи страх, бігли дивитися, бо такої техніки ще зроду не бачили. Самовдоволені фашисти кидали в дорожню пилюку цукерки, голосно реготали, дивлячись, як ми, перебиваючи один одного, збирали їх і їли.     У селі німці встановили свій порядок: кожну хату обклали податком, вибрали старосту. Ним був Прусак Адам. Він не дуже вислужувався перед німцями, а старався, щоб молодь не потрапила на примусові роботи до Німеччини. Після війни його не судили, і він доживав свій вік у селі.     Мій рідний дядько Потреба Іполит не потрапив на фронт, німці призначили його збирачем молока. Він умудрявся допомагати партизанам, переробляючи частину молока на масло чи сир. Довідавшись про це, фашисти прив'язали його до лави на подвір ї і страшенно били, вимагаючи видати зв'язкових. Але він не зрадив.     Пізніше, восени 1943-го, як визволили район, дядько пішов у діючу армію. Навесні 1944-го, в бою під Вінницею, загинув. Про це і запис у книзі Пам'яті України.     За зв'язок із партизанами і допомогу їм фашисти спалили мою тітку Рубченко Зіну з двома маленькими дітьми. До війни вона вчителювала у Липських Романах, її чоловік Антон був у партизанах, дізнавшись про трагедію, не жалів свого життя, воював сміливо і відчайдушно, був убитий в одному з боїв.     У МОЇЙ пам'яті закарбувалися події осені 1943-го. В селі було якесь формування. Стояли добротні фургони на гумових колесах, у які впрягали здоровенних і ситих коней. Нас (матір з двома дітьми, у мене ще був молодший брат) вигнали з хати, бо в ній поселилися солдати, а в хліві,-де стояла корова, поставили своїх коней-велетнів. Мати в стіжку соломи зробила щось на зразок гнізда, занесла туди якесь дрантя, і ми там спали. Корову прив'язали поруч. Німці не пускали матір до хати, щоб протопила в печі та зварила якоїсь юшки. Зате щовечора в посадженому перед війною садку німці розкладали багаття і пекли млинці з білого-білосніжного борошна. Цей духмяний запах так діяв на нас, голодних і виснажених дітей, що ми непритомніли. Німці голосно реготали, проте жодного разу ніхто з них так і не простяг нам того млинця. Якось мати дала нам маленький пакетик, у якому були цукерки-горошинки. Мати сказала, що їх дав офіцер і просив нікому про це не говорити. Тож і серед фашистів були жалісливі.     ГЛИБОКОЇ осені район визволили. У нашій хаті кілька днів жили двоє радянських офіцерів. Скільки-то було радості, коли надходили хороші вісті з фронту, і як голосило все село, коли в чиюсь хату приносили «похоронку». До війни в Колосівці було менше ста хат, з фронту не повернулося більше тридцяти чоловіків; чимало людей, особливо дітей, померли від голоду й холоду. Тяжко захворіли я і мій молодший братик. У вісім років я важила 7-8 кілограмів, у 5-річному віці мій братик Вова перестав ходити і говорити, внаслідок хвороби він пішов із життя у 37 років.     Ми рано ставали дорослими. У 43-му році мені виповнилося вісім, але мама не віддала до школи, бо я була хворою і слабкою, до того ж треба було доглядати братика, бо мама працювала в колгоспі на «штатних» роботах: свинаркою, телятницею, дояркою, варила і роздавала корм худобі, а в полі жінки орали (часто самі запрягалися в плуг), сіяли, збирали врожай (чоловіки і наш тато були на фронті).     До 1-го класу я пішла 1944-го року, вчителькою була Ольга Леонтіївна Примак із Гуничів, яка щойно повернулася з фронту. Усім класом ми співали «Вставай, страна огромная!». Хто чим міг допомагав фронту. З дому приносили по склянці пшона (просо вирощували в себе в городах), в кого було борошно, пекли коржики, хто тримав овець — з вовни плели рукавиці, шкарпетки, відправляли посилками. Про закінчення війни ми дізналися від учительки. Пригадую, від радості плакали всі.     ЛЮДИ працювали дуже тяжко, але без нарікань, змагалися одне з одним, бо то було почесно. Діти закінчували початкову школу і йшли працювати в колгосп. Після 4-го класу я за літо заробила 50 трудоднів.     Повсюди були біднота і голод, але і в такій біді люди не черствіли душею, ділились останнім. Спалена фашистами Білорусь потягнулася за порятунком до нас, на Полісся. Пам'ятаю, наварить мати чавун картоплі, а були огірки (вони тоді добре родили), їли всі гуртом. На ніч внесе оберемок соломи, розкидає на долівці, і всім вистачало місця. І так було майже в кожній хаті. Наші поліщуки їздили до Західної України, міняли домоткане полотно з льону на якусь мірку зерна.     Повернулися з евакуації в Овруч ще довоєнні приятелі моїх батьків — сім'я Грузманів. Іона був хорошим чоботарем, пошив мені чобітки з якихось клаптиків шкіри, а черевички — з брезенту. У багатьох дітей був одяг з кінських попон, тяжкий, незручний, з ніг валив. Військові, бачачи як бідують люди, віддавали вже старі брезентові плащі, парашути, гас для ламп.     Ця ж сім'я Грузманів забрала мене в Овруч, щоб я змогла ходити до школи. Вчилася я дуже добре, на одні «п'ятірки». Директором 4-ї школи тоді був Кивлюк Сергій Павлович, згодом редактор газети «Зоря».     ЙШОВ 1950-й рік. Держава піднімалася з руїн. Я вже пішла зі своїми ровесниками у Великочернігівську школу. Живі чоловіки повернулися з фронтів, а нашого батька все ще не було.     Виявляється, 1945 року, після закінчення війни, він за свої золоті руки і світлу голову був залишений для роботи у воєнному госпіталі в Швейцарії. 1947-го увесь колектив складу заарештували і засудили на 10-25 років позбавлення волі. Після смерті Сталіна в 1953 році батько був амністований. Ще не один рік добивався справедливості, і лише в травні 1980 року Верховний Суд СРСР визнав його невинним. Батькові повернули всі військові нагороди, серед яких ордени Вітчизняної війки 1-го та 2-го ступенів, медалі «За оборону Сталінграда», «За визволення Праги подяка головного командувача Й.С. Сталіна — за відмінні бойові дії проти фашистських загарбників     Коли батько йшов-ка фронт, мені було п'ять років, а як повернувся — йшов уже 18-й. Як ми жили без нього увесь цей час, можна тільки здогадатися: це був трагічний період для нашої сім'ї'. Але знайшлися добрі люди, підтримали, допомогли здобути професію, прокласти свою дорогу в житті. Віра СІРОШ, пенсіонерка, дитина війни, смт Першотравневе. Tue, 28 Jul 2009 18:09:36 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/spogadi-pro-rozstrljane-ditinstvo/ http://ovruch.com.ua/articles/svjato-vana-kupala-7-lipnja/ Одним із найвеличніших та загадкових свят початку липня є Івана Купала. Вважалося, що о цій порі літнього сонцевороту, сонцестояння небесне світило досягає найбільшої сили й повертає на зиму. Казали, що Сонце, як уособлення світла й добра, святкує перемогу над темними силами, а тому при своєму сходженні воно «грає», «скаче» і «радіє». Вся природа теж торжествує з цього, стає особливою, зачарованою.      Одним із найвеличніших та загадкових свят початку липня є Івана Купала. Вважалося, що о цій порі літнього сонцевороту, сонцестояння небесне світило досягає найбільшої сили й повертає на зиму. Казали, що Сонце, як уособлення світла й добра, святкує перемогу над темними силами, а тому при своєму сходженні воно «грає», «скаче» і «радіє». Вся природа теж торжествує з цього, стає особливою, зачарованою.     Основні купальські обрядодії відбувалися в ніч з 6 на 7 липня. Напередодні свята хлопці готували місце для основних обрядодій: збирали дрова для вогнища, встромляли в землю жердину (Купалу-Марену) або ставили обрядове дерево, яке дівчата наряджали вінками й кольоровими стрічками. Часто роль купальського дерева відводилася вербі — дереву смутку й жалю зпдно з народною символікою. До свята дівчата плели собі віночки (інколи по два) з трав та квітів, а парубки -з жита або прикрашала зеленню капелюхи (брилі). Йдучи до купальського вогнища не озиралися, «щоб відьма не наздогнала», а потім співали пісні й водили хороводи навколо Купала-Марени. Після цього молодь починала перестрибувати через кострище. Доброю ознакою для подальшої спільної долі молодят було те, коли над вогнем вони не роз'єднали свої руки й не підпалили одяг.     Для менших дітей замість вогню накладали купу кропиви, через яку хлопчики і дівчатка весело скакали. Ці обрядодії були спрямовані на літнє очищення людей вогнем.     Наступний обряд полягав в очищенні другою стихією — водою. Дівчата намагалися так пірнути у воду, щоб віночок з голови поплив по воді. Доброю ознакою було коли вінок не потопав, а напрям вказував «звідки свати будуть». Інколи купалки вставляли в свій віночок запалену свічку і так пускали на воду, а хлопці чекали на другому березі річки чи озера, щоб упіймати віночок своєї дівчини.     Завершальним обрядодійством свята було розбирання Купайла-Марени. Гілочки з купальського дерева обламували й несли на городину, а стовбур (жердину) несли до води и топили. Інколи просто пускали на воду із запаленими. свічками.     Важливо відзначити, що Купайло було загальносільським святом,-де було місце всім віковим групам та статям. І хоча основними діючими особами були молоді купалки та хлопці, до обрядодій залучали й молодиць, які допомагали «наставляти» купайлицю.     Присутні були й старші чоловіки, й підлітки, й навіть малих діток мами вбирали у віночки й тримали на руках протягом свята.     Все ж основним мотивом купальських обрядодій було уславлення молсдості, кохання и материнства. А тому, крім загальних видовищних ритуалів, проводились і утаємничені. Коли дівчата потайки збиралися групами по 9 осіб на березі водоймища, обирали з-поміж себе найврсдливішу тілом, а та проводила захисний і зцілюющий обряди. Для цього готували в ритуальній чаші спеціальний відвар із лікарських трав (м'яти польової, гравілату міського, підмареника справжнього, кропиви, оману, шишок хмелю, шипшини), а потім обрана красуня брала лебедине перо й малювала тим настоєм на тілі подруг 9 захисних ліній, щоб «відьомське око» чи «злий дух» не вразили репродуктивних функцій дівчини.     Важливою вважалася символіка обрядовій. Дев'ять дівчат, дев'ять ліній — відповідали 9 місяцям до народження дитини, а лебедине пір'я пов'язували з Лебедем — уособленням Біло-бога символу щастя, світла, добра.     Особливо загадковими були розповіді про цвітіння папороті в ніч на Купала. Для того, щоб це побачити, слід було вночі піти до куща папороті, розіслати під ним полотно (рушник), на якому святили паску, освяченим у церві ножем обвести навколо себе, покропити рослину свяченою водою й прочитати молитву. Тоді нечиста сила буде намагатися прогнати й налякати людину (вітер, шум, кидає каміння й пруття), але не зможе подолати окреслене коло, тому не слід боятися. А опівночі папороть розцвітає світлою жариною й падає в полотно, тому його слід одразу ж згорнути й сховати за пазуху. Такий сміливець набуває можливості бачити, як переходять із місця на місце дерева, розуміти мову птахів, тварин, рослин і дерев, зможе відшукати заховані в землі скарби і заволодіти ними.     Примічали в цей день і погоду: зоряна Купальська ніч -на грибне літо, велика роса — вродять огірки та горіхи, дощова погода — на неврожайний рік. Матеріали підготував Андрій ГУРБИК, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Tue, 28 Jul 2009 18:05:49 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/svjato-vana-kupala-7-lipnja/ http://ovruch.com.ua/articles/jjogo-kredo-lishe-dlja-prats-varto-v-svt-zhit/ Талановитий керівник навчального закладу — це запорука освіченості його вихованців та процвітання усього педагогічного колективу. Колишній випускник ПТУ № 35 м. Овруч, нині ж його директор Микола Степанчук, нащадок сімї хліборобів, саме і є таким.Це молодий і перспективний орудар, гаслом життя якого є: Лише для праці варто в світі жить!». Всі свої сили, знання й можливості Микола Степанович скеровує в русло розвитку і процвітання свого училища.      Талановитий керівник навчального закладу — це запорука освіченості його вихованців та процвітання усього педагогічного колективу. Колишній випускник ПТУ № 35 м. Овруч, нині ж його директор Микола Степанчук, нащадок сімї хліборобів, саме і є таким.     Це молодий і перспективний орудар, гаслом життя якого є: Лише для праці варто в світі жить!». Всі свої сили, знання й можливості Микола Степанович скеровує в русло розвитку і процвітання свого училища.     Отож на сучасному етапі розвитку профтехосвіти Овруцьке училище на чолі з його «господарем» неодноразово займає переможні місця в області на різноманітних конкурсах та змаганнях.     Дуже багато за роки його керівництва було зроблено для навчального закладу. Це і нове матеріально-технічне забезпечення кабінетів, навчальних лабораторій, гуртожитку (недаремно саме наше ПТУ отримало перемогу в обласному конкурсі на присвоєння звання «Найкращий кабінет чи лабораторія в училищі» серед 28 професійно-технічних закладів області). А скільки сил було покладено на розвиток навчально-виробничої бази,-де наші учні мають змогу закріпити набуті знання, вміння і навики на виробничій практиці. Для прикладу, відремонтувати комбайн, а потім сісти за його кермо… Це і формування, оснащення, розвиток навчального господарства «Юліне», завдяки якому наша альма-матер знаходиться у розквіті своїх можливостей.     Головне завдання М.С. Степанчука — створення і підтримання рівноваги суб'єктивного та об'єктивного факторів у колективі. І це нашому розумному керманичу завжди вдається. Тому називаємо його великим керівником-хазяїном. Адже немає жодного дня, щоб він не побував у навчальному господарстві й не оглянув виробничої бази училища.     Незважаючи на складну фінансово-економічну ситуацію в Україні й у світі загалом, перед працівниками навчального закладу за останні роки ще не поставало питання про заборгованість заробітної плати, оскільки весь колектив отримує її вчасно. А це, погодьтеся, дуже важливий чинник для людей.     Нелегкий тягар Микола Степанович покладає на свої плечі: якість навчально-виховного процесу, морально-психологічнии мікроклімат у колективі, навчально-методичне забезпечення, матеріально-технічний стан, опалення, водопостачання, каналізація, харчування, врешті-решт безкінечні конкурси, звіти, семінари обласного рівня, робота з батьками та громадськістю тощо. Але всьому цьому завжди знаходяться рада і виконання всіх завдань перед колективом та обласним управлінням освіти. До речі, колеги з інших професійно-технічних училищ, які хоч раз побачили наші «володіння», в захваті від побаченого.     Мудрий керівник повинен завжди бути хоч на крок, але попереду колективу в цілому і кожного його члена зокрема: знати більше, бачити далі, відчувати краще, розуміти глибше, переживати болючіше, радіти веселіше, жити щасливішим… І це властиве М.С. Степанчуку. Людмила ШЕВЧУК, викладачка української мови та літератури ПТУ№ 35 м. Овруч. Tue, 28 Jul 2009 17:53:44 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/jjogo-kredo-lishe-dlja-prats-varto-v-svt-zhit/ http://ovruch.com.ua/articles/taka-os-zozulja/ В одному із сіл району проживає середніх літ жінка К., мати сімох дітей. Здається, сім'я велика, діти гарні, жити та й радіти. Але ж ні, спокуса зеленого змія взяла гору над здоровим глуздом, і жінка разом зі своїм співмешканцем, батьком усіх дітей (нині покійним), запили, та так, що за чаркою забули про своїх нащадків. Лікарі забили на сполох, матір-п'яничку, яка не доглядала за дітьми, позбавили батьківських прав та стягнули з неї на користь органу опіки й піклування аліменти на їхнє утримання. Дітей відправили: одних — у притулок, інших — у школу-інтернат, що в м. Радомишль.      В одному із сіл району проживає середніх літ жінка К., мати сімох дітей. Здається, сім'я велика, діти гарні, жити та й радіти. Але ж ні, спокуса зеленого змія взяла гору над здоровим глуздом, і жінка разом зі своїм співмешканцем, батьком усіх дітей (нині покійним), запили, та так, що за чаркою забули про своїх нащадків. Лікарі забили на сполох, матір-п'яничку, яка не доглядала за дітьми, позбавили батьківських прав та стягнули з неї на користь органу опіки й піклування аліменти на їхнє утримання. Дітей відправили: одних — у притулок, інших — у школу-інтернат, що в м. Радомишль.     Проте жінка й тут відзначилася: не заплатила жодної копійки, ніде не працює, пиячить. Отож проти горе-матері було порушено кримінальну справу за ч. 1 ст. 164 КК України за злісні ухилення від сплати аліментів. Борг сягнув понад 36 тис. грн.     Жінка сіла на лаву підсудних. Свої дїї вона пояснювала тим, що ніде не працює, фошей не має, а тому й не платить аліменти та не надає допомоги дітям.     Матері-зозулі суд «відміряв» 120 годин громадських робіт. Може, хоч це наверне її на шлях виправлення. Богдан САВЧУК, старший помічник прокурора, радник юстиції. Tue, 28 Jul 2009 17:06:46 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/taka-os-zozulja/ http://ovruch.com.ua/articles/teplo-dolon/ У редакційній бібліотеці з'явилася ще одна збірка поезій — «Тепло долонь». її автор — наш земляк Володимир Мамецький. Відразу варто зазначити, що його поетичний доробок вирізняється пісенністю, ліризмом і світлою енергетикою. У віршах панують душевна чистота і щирість, звучить тривога за долю рідного краю, України, а також віра в щасливе майбутнє Вітчизни.      У редакційній бібліотеці з'явилася ще одна збірка поезій — «Тепло долонь». її автор — наш земляк Володимир Мамецький. Відразу варто зазначити, що його поетичний доробок вирізняється пісенністю, ліризмом і світлою енергетикою. У віршах панують душевна чистота і щирість, звучить тривога за долю рідного краю, України, а також віра в щасливе майбутнє Вітчизни.     Тепер познайомимося з автором. Володимир Мамецький народився 1936 року в селі Мала Чернігівка.. Дитя війни. Пережив голод 1946-1947 років. Батька не пам'ятає. Мати рано померла. 32 роки віддав службі в армії. Полковник у відставці. Має вищу освіту. Писати вірші почав у пенсійному віці. Тематика їх різноманітна, і всі вони заслуговують на увагу читацького загалу. Чимало поезій присвячено Криму,-де нині проживає автор, але непоодинокі — й про рідне Полісся. 40 його поезій покладено на музику, і вони стали піснями. Деякі з них звучать по радіо і телебаченню, зокрема «Чорні очі», «Прилетіли лебеді», «Музика в душі» тощо. «У поезії Мамецького, — зазначає у передмові до збірки член Національної спілки письменників України Н. Умеров, * є те, що відрізняє його від інших поетів: своя добротна мова, своя образна система, свій підхід до розкриття теми, свої,фарби. Читаєш його вірші і сприймаєш його біль і переживання як свої власні: це доказ зрілості, доказ того, що ми маємо справу з поетом. Він м'який і ліричний, чітко відчуваєш його зв'язок із народною пісенною творчістю, з рідною природою».     У добірці вміщено близько 200 віршів, вони сформовані в чотири розділи: «Плин ріки», «Стиглі жита», «Барвна осені пора» та «Музика в душі».     Можна б ще аналізувати творчість нашого земляка-поета, але, думається, читач і сам зробить належну оцінку, прочитавши кілька віршів із книги (друкуються поруч).     Зрештою поінформуємо, що книжку видав Всеукраїнський інформаційно-культурний центр, створений в Криму 1996 року, який є структурним підрозділом Держкомітету телебачення і радіо мовлення України. А детальніше ознайомишся із поетичною збіркою можна в центральній районній бібліотеці. Петро ПЕТРІВ Tue, 28 Jul 2009 16:40:58 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/teplo-dolon/ http://ovruch.com.ua/articles/stanovlennja-ta-rozvitok-podatkovo-sistemi/ Податкова система в Україні розпочинає свою історію з VIII • XII ст., з часів формування Київської держави — Русі. Свідченням виникнення держави в глибоку давнину було формування державного апарату в складі таких перших відомств, як військове, фінансове, що головним чином було представлено податковою службою. З самого початку податки постали як натуральні чи грошові збори для суспільної потреби у визначених нормативними актами та законами розмірах. Завтра — День працівників державної податкової служби України      Податкова система в Україні розпочинає свою історію з VIII • XII ст., з часів формування Київської держави — Русі. Свідченням виникнення держави в глибоку давнину було формування державного апарату в складі таких перших відомств, як військове, фінансове, що головним чином було представлено податковою службою. З самого початку податки постали як натуральні чи грошові збори для суспільної потреби у визначених нормативними актами та законами розмірах.     Збір податків — виключне право держави, жоден інший суспільний інститут не має такого права.     Сучасна українська податкова система існує 19 років. Починала вона свою роботу в той час, коли малий і середній бізнес у країні лише зароджувався. На економічну арену виходили нові суб'єкти господарювання різних форм власності. Зі збільшенням чисельності приватних структур, зростанням обсягів фінансових оборотів податкові органи вдосконалювали свою структуру та методи роботи. Протягом порівняно невеликого часового проміжку між працівниками державної податкової служби та платниками податків поступово склалися коректні стосунки, поширені в усьому цивілізованому світі. Такі докорінні зміни у філософії спілкування й переході від фіскальної до добровільної сплати податків і є найважливішим здобутком останніх років.     Одним із пріоритетних напрямків роботи податкової служби є забезпечення повноти та своєчасності надходження платежів до Державного та Зведеного бюджетів України. За 5 місяців поточного року збір до Зведеного бюджету по МДПІ склав 28,4 млн грн, у тому числі до Державного бюджету -11,5 млн грн, до місцевого -16,9 млн грн, з них 11,8 млн грн припадає на податок з доходів фізичних осіб, що становить 70 відсотків від усіх надходжень.     Від взаєморозуміння між працівниками-податківцями і громадськістю значною мірою залежить підвищення рівня податкової культури населення, зміцнення авторитету податкової служби і, як результат, активізація добровільної сплати податків.     Так, із метою підвищення рівня податкової культури платників податків та наповнення бюджетів усіх рівнів податковою інспекцією організовано та проведено для платників податків 19 семінарів, 32 сеанси телефонного зв'язку «гаряча лінія», 2 засідання «круглого столу». Систематично проводяться засідання оперативного штабу з керівниками та головними бухгалтерами підприємств-боржників з питань погашення податкового боргу.     Із року в рік спостерігається тенденція щодо збільшення відсотка добровільної сплати податків, що свідчить про те, що завдяки новій податковій ідеології, пошуку нових форм роботи з платниками нам вдається налагоджувати партнерські стосунки. Висловлюємо щиру вдячність платникам податків за добровільну, своєчасну і повну сплату податків до державного і місцевого бюджетів, адже це прояв високої податкової культури та цивілізованого підходу громадськості до конституційного обов'язку перед державою і суспільством. Насамперед щирі слова подяки адресую директорам: ВАТ «Овруцький ГЗК „Кварцит“ — П.І. Толкачу, ДП „Овруцький лісгосп“ — В.В. Соляру, ДП „Словечанський лісгосп“ — В.А. Кобилинському, ДП „Овруцький спецлісгосп“ — В.О. Завадському, ДП „Словечанський лісгосп АПК“ — Ю.П. Макарчуку, приватним підприємцям В.О. Мошківському, А.П. Кузницькому.-В.П. Кузницькому, В.М. Когутку та багато іншим.     Якщо говорити про перспективи розвитку податкової служби, то зазначу, що підвищену увагу ДПА України приділяє питанням її реформування та модернізації. Впровадження новітніх технологій, потреба іти в ногу з часом ставлять нові вимоги перед податківцями і платниками податків. У зв'язку з цим розроблена і нині впроваджується система централізованого подання податкової звітності в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку. Вона спрямована на організацію в підрозділах ДПС централізованого подання електронної» звітності і передбачає надання платникам права самостійно обирати — надсилатимуть вони звітність через оператора чи безпосередньо до податкового органу. Це сприятиме досягненню справжньої прозорості у стосунках із бізнесом за принципом «податкова для платників, а не платники для податкової».     Якщо запитати, про що мріє нинішній податківець, можу відповісти: про прийняття єдиного документа, в якому мають бути чітко прописані закони і не допущено двозначностей. Законодавство має бути сталим, доступним і, головне, однаковим для розуміння всіма і кожним. Цей єдиний документ — Податковий кодекс — має чітко окреслити формати дій як представників бізнесу, так і держави.     Користуючись нагодою, хочу щиро привітати своїх колег та ветеранів податкової служби із наступаючим професійним святом, побажати здоров'я, злагоди, добробуту в родинах. Нехай доля завжди буде прихильною до вас. Миру, спокою та впевненості у завтрашньому дні. Віталій МАЄВСЬКИЙ, начальник Овруцької міжрайонної державної податкової інспекції. Tue, 28 Jul 2009 16:37:46 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/stanovlennja-ta-rozvitok-podatkovo-sistemi/ http://ovruch.com.ua/articles/172/ Закінчилися випускні екзамени, і щасливо-радісні володарі атестатів зрілості кружляли у вихорі вальсів, надій, мрій та сподівань. А на радісних обличчях батьків час від часу проглядалася й стурбованість за подальшу долю, за майбутній життєвий шлях своїх дітей, які вважали себе сьогодні героями дня.      Закінчилися випускні екзамени, і щасливо-радісні володарі атестатів зрілості кружляли у вихорі вальсів, надій, мрій та сподівань. А на радісних обличчях батьків час від часу проглядалася й стурбованість за подальшу долю, за майбутній життєвий шлях своїх дітей, які вважали себе сьогодні героями дня.     — Тату! Прошу тебе, не примушуй і не проси мене: у медичний університет я вступати не оуду. Маю два документи про освіту: диплом педучилища та атестат про середню освіту. Та ще й екстерном дозволили скласти екзамени. Тому буду подавати документи у два вузи, у ті, до яких лежить моя душа. Поїду в Київ з мамою до тітки Світлани, пройдемося, подавимося на об'яви і приймемо рішення. Дуже тобі вдячна, що допоміг мені репетиторами з біології та фізики, але ти ж добре знаєш, що я люблю хімію. Не ображайся, але я хочу мати вихідні і святкові дш> спокійно спати і відпочивати, а не так, як ти, у своїй медицині — спокою ні вдень, ні в ночі, як не операція — то консультація! Все, гатку, вирішено, в медичний я вступати не буду. А якщо ти будеш так вимагати, то трапиться, що в медичному я не пройду конкурс, — закінчила свій монолог старша донька Юлія, підійшла і обняла свого батька, поцілувавши його у щоку.     Він сидів у кріслі, уважно слухаючи палку сповідь, і доньку, і водночас був гордий за виявлені риси самостійного її характеру.     — Добре, доню, твоє рішення -. це, твій вибір, це твоє життя. Але в медичний університет ми документи завеземо разом. В інший, твій вуз, почете без мене -з мамою і тіткою Світланою. Домовилися? Все. Рішення прийнято! Ми з мамою думали, що буде в нас династія лікарів, але бачу, що ти хочеш поставити крапку у цій справі. Одного хочу, щоб твоє життя було саме таким, як ти собі його уявляєш. Ми з мамою бажаємо тобі лише здоров'я, щастя та удачі у житті, — завершив свою промову батько і ніжно обняв та поцілував свою доньку.     …Біля стенду, на якому яскравим кольбром було написано «До уваги абітурієнтів», юрмилося багато людей: і дорослих, і тих, хто чекав повідомлення про результати останнього вступного екзамену в медичний університет.     Струнка, вродлива дівчина, що стояла осторонь під кроною дерева, про щось замріяно думала і спостерігала, як по черзі від стенду відходили одні із радісними емоціями, інші, опустивши голову, мовчки залишали територію медичного університету.     Біля великого списку на стенді, що був складений в алфавітному порядку, батько зупинив свій погляд на рідному прізвищі доньки, що була в числі тих, хто не проходив конкурс для зарахування студентом медичного університету.     Черговий член приймальної комісії не став довго сперечатись у призначенні та різниці між пестиками та тичинками, приймочками і маточками серед суцвіття квіток, знайшов і показав резюме екзаменатара з біології і лише, співчуваючи колезі, порадив, щоб приходили в наступному році.     - Татку! Що не робиться, то все на краще! Мама чекає в машині, їдемо у мій університет. Там також є дошка об'яв. Заспокойся, прошу тебе, ще не все втрачено! — утішала свого батька Юлія, тримаючи його під руку.     Серед списку вже зарахованих студентів технологічного університету батько швидко знайшов прізвище своєї доньки, посміхнувся, обнявши, поцілував і весело промовив:     - Ця професія, що ти вибрала, доню, також завжди потрібна людям! Пішли до приймальної комісії. Хочу ще раз пересвідчитися!     Секретар комісії, заступник декана факультету, на який була зараховано Юлія, швидко порозумівся з її батьками, і, дізнавшись про деякі подробиці, запевнив, що призначить Юлію старостою групи. Потім запросив батька до свого кабінету.     - Бачу, що ви серйозний і діловий чоловік, «тому давайте познайомимося ближче, промовив заступник декана факультету. — Не пере живайте! Все буде гаразд. Нехай Юлія через два тижні приїде до мене. Треба на вести порядок на кафедрі, помити, побілити, пофарбувати. Ми завжди запрошує мо зарахованих, коли знайомимося з батьками. „Засвітиться“ в університеті, а для майбутньої роботи старости групи — це дуже потрібно.без проблем. А щоб їй не було дуже скучно вдома, то нехай випере ось ці чотири штори з вікон хімічної лабораторії. Домовилися? — щиро, тихим голосом говорив господар кабінету.     - Штори — то не проблема, будуть, як нові! Мені дуже приємно познайомитися з вами і думаю, що ця наша зустріч започаткує тіснішу співпрацю, — розсипаючи слова подяки та побажань, говорив батько Юлії.     …У той вечір далеко за північ у квартирі щасливого сімейства не згасало у вікнах світло. Штори лежали у ванні, присипані пральним порошком і замочені водою, яка робила свою справу. А за широким і довгим столом сиділи друзі господаря квартири, весело говорили про зміну курсу сімейної династії, вітали в кожному тості студентку і щасливих її батьків…     - Чоловіче, йди сюди! Дивись, що робиться у ванні. Штор немає! — здивовано сказала вранці дружина Віра Степанівна чоловікові, що вже збирався йги на роботу. У ванні, куди він вчора сам поклав чотири штори з. вікон хімічної лабораторії технологічного університету, лежала різнобарвна рідка желеподібна маса, з окремими клаптиками матерії від штор.     - Мила моя! Бери гроші і разом з Юлею йдіть в універмаг та виберіть нові штори на вікна хімічної лабораторії. Ми з тобою та наша знаток хімічних реакцій на „відмінно“ склали екзамен з хімії, — весело промовив чоловік і всі разом щиро розсміялися. Сергій КОБИЛІНСЬКИЙ, заслужений лікар України, член національної Спілки журналістів України. Tue, 28 Jul 2009 16:34:40 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/172/ http://ovruch.com.ua/articles/171/ Коли в родині Залізків із Черепина сталася біда (4-річна донька Даша потрапила в дорожньо-транспортну пригоду), на допомогу дитині і батькам відгукнулося чимало людей.Серед найперших були вчителі Черепинської школи, адже мама маленької Даші Яна Василівна працює в тамтешній школі. Донорами крові стали завуч С.О. Терещук, вчителі Е.В. Кистанчук, О.В. Лазарчук, О.А. Дворник, Ю.К. Тростенюк, випускники 2005 року О.М. Шевчук та В.А. Рушелюк, жителька села Наталія Савченко.      Коли в родині Залізків із Черепина сталася біда (4-річна донька Даша потрапила в дорожньо-транспортну пригоду), на допомогу дитині і батькам відгукнулося чимало людей.     Серед найперших були вчителі Черепинської школи, адже мама маленької Даші Яна Василівна працює в тамтешній школі. Донорами крові стали завуч С.О. Терещук, вчителі Е.В. Кистанчук, О.В. Лазарчук, О.А. Дворник, Ю.К. Тростенюк, випускники 2005 року О.М. Шевчук та В.А. Рушелюк, жителька села Наталія Савченко.     Дівчинка перенесла кілька операцій. І завдяки кваліфікованій і вчасно наданій допомозі медиків та небайдужості багатьох інших людей, зокрема і вчителів, залишилася живою. До речі, вже четвертий рік здає кров, рятуючи комусь життя, й Ірина Михайлевська, директор Можарівської ЗОШ МИ ступенів. У місячнику донорства, який проходив у районі з 4 травня до 4 червня, Ірина Володимирівна також брала участь. Луїза СОБОТЮК, методист РМК відділу освіти РДА. Tue, 28 Jul 2009 16:33:10 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/171/ http://ovruch.com.ua/articles/pobuvali-na-podll/ Це вже традиція нашої школи: екскурсії рідною Україною. Нинішнього року ми прямували до Вінниці. Дорогою відвідали Бердичів, зокрема, костел святої Варвари,-де 1850-го року вінчалися видатний французький письменник Оноре-де Бальзак та поміщиця Евеліна Ганська. На околиці Вінниці побачили місце,-де в роки Великої Вітчизняної війни знаходилася ставка Гітлера.      Це вже традиція нашої школи: екскурсії рідною Україною. Нинішнього року ми прямували до Вінниці. Дорогою відвідали Бердичів, зокрема, костел святої Варвари,-де 1850-го року вінчалися видатний французький письменник Оноре-де Бальзак та поміщиця Евеліна Ганська. На околиці Вінниці побачили місце,-де в роки Великої Вітчизняної війни знаходилася ставка Гітлера.У Вінниці побували біля пам'ятника класику української літератури М.М. Коцюбинському та у музеї-садибі його імені (на фото). Екскурсію провів директор Федір Панчук — заслужений діяч мистецтв, художник член спілки журналістів України. Ми щиро вдячні цьому_ доброму, уважному і чуйному у ставленні до нас чоловікові за надзвичайно цікаву розповідь. Федір Васильович подарував нам каталог із репродукціями власних картин.     Побували ми і в краєзнавчому музеї міста. Так було, коли йти їздили до Полтави, Львова, Одеси,     Чернігова — саме у таких музеях найкраще пізнається історія краю, його географічні особливості, традиції, звичаї, культура, що особливо цінне і потрібне учням. Настільки сподобалася розповідь екскурсовода, що вони майже дослівно запам’ятати її і вже вдома розповідали про побачене батькам, друзям.     Побували ми і в музеї-садибі з усипальницею видатного хірурга Пирогова,-де вже 128 років знаходиться його забальзамоване тіло:     Додому поверталися хоч і стомленими, але сповненими вражень і почуттів. Вкотре переконалися, що краще один раз побачити, ніж сім разів почути. Дуже вдячні водієві Ігорю Тимо-шенку: до кожного він був добрим і терпеливим (а в групі були учні 5-Б, 7-х Б та Г класів), а також директору ВАТ ''Овруцьке АТП 11847» В.О. Мошківському. Тетяна БОГУШ, вчителька Овруцької ЗОШ І-ІІІ ст. М 4. Sun, 26 Jul 2009 16:04:11 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/pobuvali-na-podll/ http://ovruch.com.ua/articles/pamjata-selo-khatmu/ КОЖНЕ поселення має свою історію, виткану, як і мамин рушник із відомої пісні, червоними та чорними нитками. У тих узорах села Поліського (колишньої Жолоні) також є кольори, що символізують і радість, і журбу. І спогад про життя Хатіми Бурмич, що трагічно обірвалося у фашистській катівні, теж зберігається на тому історією писаному сільському рушнику… Сплив вш зараз не випадково, адже вчора, 22 червня, минуло 68 років, як почалася Велика Вітчизняна війна…      КОЖНЕ поселення має свою історію, виткану, як і мамин рушник із відомої пісні, червоними та чорними нитками. У тих узорах села Поліського (колишньої Жолоні) також є кольори, що символізують і радість, і журбу. І спогад про життя Хатіми Бурмич, що трагічно обірвалося у фашистській катівні, теж зберігається на тому історією писаному сільському рушнику… Сплив вш зараз не випадково, адже вчора, 22 червня, минуло 68 років, як почалася Велика Вітчизняна війна…     Жила Хатіма із трьома дітьми (дочкою Ганною і синами Петром та Василем). Без чоловіка (він був репресований) трудно доводилося. Зате ця обставина допомогла врятувати іншу людину.     На початку війни в Овручі німці створили табір військовополонених, але якщо хтось із місцевих жигелів «упізнавав» полоненого, його за певний відкуп відпускали. Таким чином у сім'ї Бурмичів з'явився вітчим Сеня. Правда, він довго не засидівся у теплому місці — в селі, подався до партизанів і воював у загоні Сабурова. Через Хатіму — названу дружину, партизани мали зв'язок із місцевими жителями, які допомагали месникам, чим могли. Та доля від Хатіми невдовзі відвернулася: за доносом поліцаїв її заарештували і в Овручі жорстоко катували, вибиваючи зізнання. Але жінка мовчала. Через дерев'яну перегородку зв'язковий загону Сабурова (до речі, батько колишнього друкаря районної друкарні Степанчука) бачив якими методами німці допитували Хатіму: зв'язували руки ззаду і підтягували вверх, жорстоко били, а коли вона непритомніла, її обливали крижаною водою (було це наприкінці лютого — на початку березня 1942 р), повертали до тями і знову катували.     Нічого не добившись від жінки, фашисти згадали про її дітей. Дочка Ганна ночувала у сусідів, а хлопці Петро і Василь якраз повезли гній на поле. Побачивши, що під хатою знову зупинилася німецька машина, сусідка зметикувала, що це приїхали за дітьми, і відправила свого Мишка, щоб той попередив хлопців про небезпеку. Садиба їхня була за школою, недалеко біля гущавини, і хлопці майнули в ліс до партизанів. Вітчщ Сеня їм розповідав при зустрічі, як можна пробратися в загін. І хлопці мстили фашистам за закатовану матір.     Одного разу їм було дано завдання підірвати німецьку машину, яка мала їхати на Словечне. Ближче до Піщаниці в урочищі «Дубник» вони із кулеметом створили засідку, а вітчим Сеня (він в армії був підривником) заклав міну, і автомашина, з німцями злетіла в повітря. Хлопці з кулемета довершили справу. Пізніше за Потаповичами пустили під укіс ворожий ешелон.     Підривник Сеня загинув від фашистської кулі. Ганна вийшла заміж у Лешшраді і щасливо прожила до старості. Часто приїжджала до своєї оселі в Жолонь. Чим могла пригощала нас, підлітків. З нетерпінням ми чекали її приїзду, бо привозила цукерки, яких після війни у наших селах не було.     Сини Хатіми Василь і Петро закінчили вищі навчальні заклади: перший — технічний вуз, другий — юридичний, і працювали на Буковині.     Ось така історія однієї сім'ї з мого рідного села, яка внесла посильну допомогу у визволення Батьківщини від фашистських загарбників. Пилип КОБИЛИНСЬКИЙ.с. Хлупляни. Sun, 26 Jul 2009 15:59:16 +0300 http://ovruch.com.ua/articles/pamjata-selo-khatmu/